«Ні насильству» причини, наслідки та шляхи попередження.

Психолог

   

     Насильство в сім`ї – це будь-які умисні дії фізичного, сексуального, психологічного чи економічного спрямування одного члена сім`ї по відношенню до іншого члена сім`ї, якщо ці дії порушують конституційні права і свободи члена сім`ї, як людини та громадянина і наносять йому моральну шкоду, шкоду його фізичному та психічному здоров’ю. 

Жорстоке поводження з дітьми, нехтування їхніми інтересами не лише завдає непоправної шкоди їх фізичному здоров'ю, але й тягне за собою важкі психічні та соціальні наслідки. У більшості дітей - жертв насильства - з'являються серйозні відхилення в психічному,фізичному розвитку, в емоційній сфері.

Форми насильства:

·        Фізичне

·        Економічне

·        Психологічне

·        Сексуальне

     Кримінальна відповідальність за діяння, що становлять насильство над дитиною в сім’ї або за її межами наступає згідно з Кримінальним кодексом України від 5 квітня 2001 р. №2341-III. Кримінальний кодекс України орієнтований на захист дитини від будь-яких форм фізичного, психологічного, сексуального або економічного та соціального насильства над дитиною в сім’ї або поза нею та постійно вдосконалюється в цьому напрямку.

     Закон України «Про охорону дитинства» (ст. 35), а також Закон України «Про попередження насильства в сім'ї» (ст. 15) вказують, що особи, винні у порушенні вимог законодавства про охорону дитинства, або ж вчинили насильство в сім'ї, несуть кримінальну, адміністративну або цивільно-правову відповідальність відповідно до законів України.

     У сім’ях, де у стосунках переважають приниження, образа, надмірний контроль, обмеження у діях, почуттях, безпідставна критика думок, діти, зазвичай, виростають закомплексованими, не можуть постояти за себе і стають жертвами моральних та фізичних принижень з боку ровесників або, навпаки, самі стають агресивними.

     Будь-яка форма жорстокості показує дитині, що її не люблять і не потребують. І ця проблема, здається, росте. У наші дні емоційний зв'язок між дітьми і батьками слабшає, або й взагалі втрачається.

     Ставлення батьків один до одного – це ставлення дитини в майбутньому до оточуючих і особливо до своїх рідних.

Жорстоке поводження з дітьми

        Ця форма насильства розповсюджена серед людей різних національностей, різного фінансового та соціального статусу, в сім’ях віруючих. Більше того, таке насильство ніяк не можна пояснити нинішньою економічною нестабільністю, оскільки воно наявне й у відсталих, і в економічно розвинутих країна

         Діти з сімей, у яких практикується насильство, відчувають постійний психологічний дискомфорт, для них це справжня трагедія, вони переживають відчуття страху. Цей страх проявитися різним чином: від занурення в себе та пасивності до насильницької поведінки.

         Мала дитина не може знати, коли відбудеться наступний спалах насильства, де та наскільки сильним він буде. В результаті, вразливість та відсутність контролю над ситуацією призводить до проявів впертості у поведінці, відмови розмовляти та агресивних вчинків.     

          Спостерігаючи за практикою насильства  в сім’ї, діти приходять до висновку, що насильство – це спосіб, яким «дорослі» вирішують свої конфлікти та наболілі проблеми. Оскільки ніхто не показав цим дітям, як слід говорити про їх почуття, думки, вони часто не знають, що переживають або відчувають, і як можна виразити свої емоції та почуття у вербальній формі.

     У разі виявлення будь-яких форм жорстокого поводження з дітьми звертайтеся до:

·        відділу поліції чи дільничного інспектора;

·        служби у справах дітей;

·        Центру соціальних служб для сім`ї, дітей та молоді;

 

             До чого призводять фізичні покарання? 

     По-перше, у дитини формується стійке пе­реконання: насильство – найкращий та єдиний спосіб досягти бажаного та судження: коли я ста­ну дорослим й у мене будуть власні діти, я теж їх битиму. А коли хтось із дітей, страждаючи від по­биття, і запевняє себе, що ніколи не каратиме власних дітей, то, ставши дорослим, рідко ре­алізує свої дитячі плани, а йде узвичаєним шля­хом, прокладеним крізь століття його предками.

      По-друге, складається неусвідомлене, а від того ще небезпечніше переконання – мене б’є людина, яка мене любить, тож і я, у свою чергу, маю право бити того, кого люблю. Це підсвідоме судження є мотивацією у дитячих бійках, а зго­дом може яскраво проявитися в дорослому віці у таких формах поведінки, як мазохізм – б’є мене, тобто любить; садизм – люблю, маю право бити; й садомазохізм – прийняття, схвалення та отримання задоволення від фізичного насильст­ва у стосунках між людьми.

     Крім того, биття може призвести до пробудження ранньої дитячої сексуаль­ності – дитина, яка відчула під час побиття ор­газм, надалі провокуватиме батьків до акту екзе­куції, щоб знову відчути сексуальне задоволення. Страшно, що отримання задоволення від жор­стокості та болю у майбутньому може стати для людини нормою життя.

       По-третє, у дитини, яку фізично карають за якусь провину (за реальним або помилковим звинуваченням) значущі для неї люди – батьки – може виникнути агресія – мотивова­на деструктивна поведінка, яка суперечить нор­мам людського співіснування, завдає фізичної шкоди людям або стає причиною їхнього психо­логічного дискомфорту. Ця поведінка прово­кується ненавистю до тих, хто викрив провину, та бажанням помститися, але так, щоб ніхто про це не дізнався, щоб уникнути покарання.

    Або інша протилежність – аутоагресія – агресія щодо себе, почуття провини, що призводить до алкоголізму та наркоманії, а подекуди й до край­ньої форми – суїциду. «Я поганий, бридкий, ме­не немає за що любити, я нікому не потрібний, життя не має сенсу,» – так розмірковує людина, яка зважилася накласти на себе руки.

        Чому батьки вдаються до фізичних покарань?

Якби люблячі батьки знали про можливі наслідки своїх виховних зусиль, чи стали б вони фізично карати свою дитину? Здавалося б, відпо­відь очевидна.

Проте, на жаль, навіть ті дорослі, які здога­дуються або напевно знають про сумні наслідки насильства, все ж вдаються до нього. Які ж при­чини такої поведінки:

-стійке переконання, що так роблять УСІ, жодна дитина, мовляв, не виросла без фізичного покарання, нас у дитинстві били, але ж ми вирос­ли нормальними людьми;

-відчуття власної неспроможності змінити поведінку дитини. У стані роздратування, роз­губленості обирають найперше, що спадає на думку – фізичне покарання дитини з благород­ною виховною метою;

-безкарність дорослого перед дитиною.

         Потім, уже після того, як акт фізичного по­карання відбувся, батьківські роздуми з цього приводу можуть іти різними шляхами:

·       звинувачення – дитина, мовляв, сама винна у тому, що трапилося! Якби не робила по­ганого, не говорила б зайвого, я б нізащо її не бив. Хай поводиться добре, щоб не бути битою;

·       самообман – чим дужче покараєш (так, щоб запам’ятала), тим імовірніше, що дитина та­кого більш ніколи не скоїть. І справді, в деяких випадках подібна поведінка більше не повто­рюється, але не тому, що дитина усвідомила свою провину, а лише з побоювання бути покараною. 

Поведінка дитини у цьому разі не зміню­ється, вона отримує урок – погане слід ро­бити так, щоб тебе не викрили; 

·       самовиправдання – не утримався, в усьо­му винні нерви, намагатимуся, щоб таке більше не повторилося чи хоча б траплялося як найрідше, і висновок: треба шукати інші шляхи впливу на дитину;

·       каяття – визнання провини перед дити­ною та намагання вибачитися перед нею. Проте, якщо систематично виникає замкне­не коло: побив – покаявся – вибачився (не обо­в’язково на словах, показною ніжністю та песто­щами, задобрюванням подарунками, дозволом робити те, за що нещодавно карали) – знову по­бив – є небезпека виростити з дитини асоціаль­ний елемент, злочинця, в окремих вип





Все рекомендации  
Разработка сайта: Little.com.ua